Як Леонід Громовий створив першу українську школу в Донецьку

Вишиванки на перше вересня, англійська з першого класу, східні єдиноборства замість радянської допризової підготовки – першу українську школу в Донецьку відкрили за рік до проголошення незалежності України. На той час, у 1990-му, в місті не було жодного україномовного навчального закладу.

Опікувався школою Леонід Громовий – «антирадянський за своєю сутністю» вчитель, який, попри постійний тиск місцевої радянської влади, плекав острівець України на Донбасі. Конкурс – десять дітей на місце.

Чиновники спершу саботували створення закладу – не сприяли у пошуку приміщення, не надали персонал і фактично змусила ініціаторів робити все самотужки. А після відкриття влаштовували постійні перевірки і зрештою звільнили Громового з посади директора.

Якою була перша українська школа в Донецьку і що з нею сталося після окупації – розповідають Донбас Реалії (проєкт Радіо Свобода).

Наприкінці 80-х років у мільйонному Донецьку більшість населення, згідно перепису, становили українці. Однак в місті не було жодної школи, де викладали українською. Останній україномоний освітній заклад припинив роботу в 1986-му.

«У 60-х роках ХХ століття Донеччина стає певною мірою полігоном із соціальною інженерією. Політична задача дуже проста – виховати покоління робітників-парламентарів, не пов’язаних жодним чином ні з Україною, ні з українською культурою, ні з українською мовою. Відповідно, триває масове закриття українських шкіл в містах, де живе більша кількість населення. Звичайно, були сільські агломерації, де збереглися українські школи. Дуже часто завдяки тому, що місцеве населення повставало проти закриття», – розповідає Донбас Реалії голова правління ГО «Українська народна рада Донеччини та Луганщини» Станіслав Федорчук.

Він знав Леоніда Громового ще з дитинства через свого батька, який був активним українським діячем у Донецьку та працював у 65-й школі. Уже в студентські роки потоваришував з директором першої української школи особисто.

Під час горбачовської «перебудови» Обласне Товариство української мови імені Тараса Шевченка розпочало організаційну кампанію, щоб переконати місцеву владу, що українська школа в Донецьку – необхідна.

«Це була ідея лідерів Товариства української мови. На той час у мене підростали діти, і я хотіла, щоб вони навчалися в українській школі. Я підтримала цю ідею, про це писала», – розповідає Донбас Реалії виконавча директорка Інституту демократії імені Пилипа Орлика Світлана Єременко. Тоді жінка працювала журналісткою газети «Комсомолець Донбасу» і була учасницею Товариства. Згодом її донька і син навчатимуться в 65-й школі.

За словами Станіслава Федорчука, у контрольованому КДБ та компартією Донецьку, сама ідея створення україномовного навчального закладу сприймалась як виклик системі. Активісти Товариства української мови були змушені лобіювати це питання через депутатів Верховної Ради, які були дисидентами і колишніми в’язнями таборів, церкву та громадськість. До справи долучився навіть академік Андрій Сахаров, який публічно звертався до влади з вимогою відкрити школу для українців Донеччини.

«Спочатку представники Товариства переконували владу, що є дуже багато охочих навчати своїх дітей українською. Врешті це вдалося зробити. Але ж влада ніяк не сприяла становленню закладу: не надавала приміщення, не пропонувала людей, які могли б очолити школу. Мовляв, хочете школу – то й робіть все самі. Серед Товариства були, звичайно, викладачі університетів, вчителі. Але такі часи були, що не кожен відважився б таку ношу на себе звалити. По-перше, це величезна відповідальність – починати розбудувати школу з нуля, набрати колектив. Чи вдасться набрати учнів, як буде з коштами – виникало безліч питань. А головне: як у суспільстві, у російськомовному Донецьку це буде сприйнято? А Леонід Григорович сам запропонував свою кандидатуру», – пояснює Світлана Єременко.

Попри формальний дозвіл, спротив від влади залишався сильним: під навчальний заклад виділили приміщення колишнього навчально-виробничого комбінату в Київському районі – без опалення, з бетонними підлогами.

На той час Громовому було 43. Він їздити усім Радянським Союзом, щоб назбирати на паркет, піаніно, шифер.

«1990 рік на дворі: абсолютний дефіцит всього. І він носиться всім Радянським Союзом, шукаючи паркет, вікна, шукаючи піаніно. Тобто можна сказати, що він поставився до цієї школи як до проєкту всього свого життя і дбав про неї відповідно», – наголошує Станіслав Федорчук.

В якийсь момент з’явилися сумніви, що заклад таки запрацює. Однак 1 вересня 1990 року в 65-й школі пролунав перший дзвоник, а на святкову лінійку приїхали Іван Драч і Дмитро Павличко. Сам же заклад мав республіканський статус, тобто напряму підпорядковувався Міністерству освіти УРСР.

«Коли я познайомилась із Громовим, у мене було таке перше враження, що він – дуже інтелігентна, спокійна, але нерішуча людина. Однак виявилося, що у нього сильний внутрішній стержень, адже він зміг це зробити. Тому що треба було щось вибивати, шукати цих вчителів, переконувати владу. Але йому це вдалося. Очевидно, що людина мала мужність і рішучість взяти такий виклик на себе», – каже Світлана Єременко.

Носив довге волосся і «давав тягла» міліціонерам: хто такий Леонід Громовий?

Леонід Громовий народився 3 серпня 1946 року. Після закінчення школи вступив на історичний факультет Одеського університету. Проте в умовах згортання хрущовської «відлиги» вирішив покинути навчання. У 1965 році його родина переїхала до Донецька.

Пізніше Громовий блискуче склав вступні іспити до філософського факультету Київського університету імені Тараса Шевченка. Але через відсутність партійного квитка керівництво вишу не допустило його до навчання.

Згодом Громового призвали до армії. Протягом трьох років він служив на Північному флоті. Під час радянського вторгнення в Чехословаччину в 1968 році разом з українськими офіцерами відмовився виконувати бойове завдання, посилаючись на технічні несправності кораблів.

Після служби працював начальником поштового вагону, що дозволило йому подорожувати СРСР та поширювати дисидентську літературу. У 1972 році КДБ заарештувало чоловіка за перевезення «забороненої літератури», серед якої були твори Алєксандра Солженіцина, в тому числі «Архіпелаг ГУЛАГ».

Тоді на його захист втрутилися бойові товариші батька – ветерана Другої світової, який брав участь у взятті Берліну. Вони звернулися до вищого керівництва, зокрема до Леоніда Брежнєва. Після тривалих тортур і допитів Громового відпустили з Донецького обласного управління КДБ.

Втім, за три роки чоловіка знову затримали і відправили на примусове психіатричне «лікування», що було поширеною практикою радянських репресій. Згодом йому вдалося вийти на волю та поновити навчання – цього разу на філологічному факультеті Донецького державного університету (заочно). Після випуску в 1978 році він почав викладати українську мову та літературу у вишах і школах Донецька.

У 1988 році Громовий став інспектором у міському відділі народної освіти. А вже наступного року разом з іншими активістами Товариства української мови взяв участь у підготовці до створення першої української школи в Донецьку.

«Громовий навіть в радянський час був нонконформістом. Він міг дозволити собі відрощувати довге волосся, говорити публічно українською. Якщо його намагалися принижувати міліціонери, він не соромився давати їм тягла – в буквальному сенсі, руками. Це не була людина, яка соромилася себе, власної тіні, тобто. Я би сказав, що він був антирадянським за своєю сутністю», – розповідає Станіслав Федорчук.

Що значило «українська школа» в Донецьку в 90-ті?

«Для багатьох не є зрозумілим, чим важливий цей заклад – подумаєш, українська школа. Ні, друзі, це був повноцінний акт суб’єктності українців Донеччини, які нарешті, після багатьох десятиліть відсутності свого українського контексту в легальному просторі Донецька, змогли створити школу для своїх дітей», – переконаний Станіслав Федорчук.

На початку 90-х Донецьк залишався глибоко русифікованим містом, де українська мова майже не звучала в публічному просторі. Більшість мешканців сприймали все українське як щось «чужорідне» або провінційне. Українська школа в такому середовищі виглядала радше викликом системі, ніж звичною освітньою ініціативою.

«Я не відразу зрозуміла, що насправді в Донецьку було багато українців. Вони були русифіковані, але їх було багато. Зрозуміло, що активних, таких, які приходили в Товариство української мови, підтримували ініціативи, було небагато. По-перше, це було ризиковано», – пригадує Світлана Єременко.

Активісти Товариства української мови спершу побоювалися, чи зможе школа набрати повноцінні класи, втім, конкурс до закладу був по 10 людей на місце.

Радянська влада спершу гальмувала процес відкриття школи, а потім почала перешкоджати її роботі. Через два тижні після відкриття санепідемстанція Донецька закрила школу, оголосивши, що заклад має неналежний санітарний стан. Тоді учні з вчителями і батьками вийшли на протест до міської ради Донецька, оголосивши: будуть проводити уроки тут, бо їм не дають це зробити у своїй школі.

«Були регулярні провокації: вимикання води, присилання різних комісій щодо санітарних норм. Тобто, весь бюрократичний арсенал, який вони (радянська влада – ред.) могли застосувати. Більше того, навіть намагалися підігнати бульдозер в 1990 році, щоби знести паркан, який був пофарбований в жовто-блакитні кольори, – розповідає Станіслав Федорчук. – Вони боролися не тільки з Леонідом Громовим як з піонером української освіти в Донецьку, як з людиною українського відродження. Вони боролися з правом українців мати якісну українську освіту. Відповідно зрозуміло, що їхніми ворогами виступали всі ті люди, які віддали своїх дітей до української школи. Власне, саме ці діти так само були для них ворогами».

Уроки східних бойових мистецтв, англійська з першого класу і вишиванки: чим була особлива 65-та школа?

Заклад став громадсько-культурним хабом для українців Донецька. На стінах були розписи з портретами українських письменників, біля входу – гасло «Бог і Україна». На 1 вересня діти одягали вишиванки.

«Для українців у Донецьку не було аж так багато місць, куди вони могли прийти без запрошення, як до себе додому, щоб просто поспілкуватися, повзаємодіяти. І Леонід Громовий цей безпечний простір створив для всіх нас. Простір, де нам були раді», – каже Станіслав Федорчук.

З перших днів роботи школи директор скасував обов’язкову радянську допризовну підготовку (ДПЮ) та запровадив альтернативну програму – загальне фізичне виховання на основі східних єдиноборств. У 1990-х і на початку 2000-х років у Донецьку були поширені конфлікти між школами, які часто переростали у бійки між учнями. Однак 65-та мала репутацію такої, з якою краще не конфліктувати: її називали «бандерівською» і вважали, що чіпати її учнів небезпечно – вони могли постояти за себе.

У закладі діяла перша станиця «Пласту» на Донеччині. Учні вчилися грі на музичних інструментах, опановували іноземні мови, бойові мистецтва, відвідували патріотичні гуртки. Бібліотеку поповнювали книжками, які передавала українська діаспора – від класики до сучукрліту. Таким чином вона стала найкраще укомплектованою в місті.

«У самій школі кількість піаніно була більшою, ніж у Донецькій обласній консерваторії. Всі діти мали вміти співати, танцювати, захищати себе, знати іноземні мови. Була прекрасна бібліотека, яка формувалася не тільки за рахунок того, що Леонід Григорович збирав по всьому світу, але і за рахунок того, що передавала українська діаспора. Тобто можна сказати, що та бібліотека, підшивка періодичних видань була унікальною. Вчитель, який працював у цій школі, мав доступ до скарбів, яких на той момент ще не було, можливо, навіть у вільному доступі ні в Києві, ні в Донецьку, ні може, навіть у Львові», – каже голова правління ГО «Українська народна рада Донеччини та Луганщини».

Багато учнів їздили на навчання з довколишніх населених пунктів по 30-40 хвилин. Одна з них – випускниця 2006 року, журналістка та активістка Катерина Жемчужникова.

«Я потрапила до школи № 65 після трьох років навчання у звичайній російськомовній школі біля дому. До цієї нової школи мені треба було діставатись автобусом близько 30-40 хвилин щодня. Про неї наша родина дізналась від сусідів з більш старшими дітьми, яких туди переводили якраз у старші класи з тезою, що з хорошим знанням української та англійської мов їм буде легше вступити до університету. Зваживши аргументи про сильний викладацький склад та високий рівень знань випускників, моя родина також вирішила перевести мене в нову школу якраз на етапі переходу з молодшої в середню школу», – ділиться вона своїми спогадами із Донбас Реалії.

Катерина пригадує: Громовий проводив із нею співбесіду перед вступом. Щоправда, відмовився брати школярку в п’ятий клас, як це було зазвичай заведено в інших школах із перестрибуванням четвертого. У 65-й ніхто не перестрибував через клас: діти навчалися з семи років повних 11 класів.

«Пам’ятаю, як він казав моїй мамі, що у цій школі вивчають англійську з першого класу, а я її до того фактично не вчила, тож перший семестр має стати для мене випробувальним терміном. Мене не будуть оцінювати з англійської мови в це півріччя. Але за цей час мій викладач англійської має особисто підтвердити директорові, що бачить прогрес і що я достатньо здібна для того, щоб наздогнати все вивчене іншими за перші три роки. Інакше нам запропонують лише забрати документи та піти зі школи. Бажання долати виклики у мене вже в ті роки було неабияке, тож четвертий клас я тоді закінчила з п’ятірками по всіх предметах, зокрема й з англійської, та із листом відзнаки», – розповідає Жемчужникова.

На її переконання, ця школа точно ніколи не була типовою. До прикладу, до середньої школи в учнів були відокремлені класи для навчання: А – клас дівчат, Б – клас хлопців. З п’ятого класу можна було обрати другу іноземну мову для вивчення: німецьку або російську.

«Я вивчала німецьку. Тож, дуже іронічно, що як людина з одного з найбільш російськомовних регіонів знаю правопис російської мови лише на рівні третього класу. Крім того, у нас були уроки хореографії, музики з елементами сольфеджіо, народознавства, українознавства, зарубіжної літератури, де російська література була лише одним із багатьох розділів, а не окремим предметом. На уроках з української літератури ми не просто вчили біографії та твори письменників, ми вчились думати, відстоювати позицію в дискусіях та дебатах. А ще в нашій шкільній бібліотеці було одне з найкращих в місті зібрань україномовних видань», – пригадує жінка.

На відміну від інших шкіл Донецька, 65-та виховувала патріотів, переконана Світлана Єременко.

«Нам дуже пощастило з вчителькою моєї доньки Олі, це була вчителька-новаторка, яка дуже любила свою роботу і дітей. Донька була в захваті від уроків. Учитися було дуже цікаво, тому що вона постійно впроваджувала новаторські заходи. Вони ставили театр під час уроків, влаштовували дискусії, концерти – одним словом, було дуже цікаво. А загалом школа була просякнута українським духом, це найголовніше. Вона виховувала українців», – розповідає виконавча директорка Інституту демократії імені Пилипа Орлика.

Після 10 років директорства Громового звільнили. Що сталося зі школою під час окупації?

«Були підніжки від влади, бо ця школа їм, звичайно, муляла з самого початку. Звісно, вони шукали, до чого придертися», – каже Світлана Єременко.

Після десяти років на посаді директора Леоніда Громового звинуватили у недоцільному використанні бюджетних коштів і звільнили. Впродовж трьох років тривали судові процеси, на яких він захищав себе без адвоката. Маючи дві вищі освіти і добре знаючи закони, самотужки писав промови для судових засідань, бо вважав, що правда і закон на його боці.

Катерина Жемчужникова пригадує: учні були проти відсторонення директора, а батьки підписували листи на його підтримку.

«Батьки чудово розуміли, що без Леоніда Громового школа точно не буде такою, як була. Бо йдеться не просто про заміну якогось директора, а йдеться про заміну ідеолога цієї школи, виховника, – згадує Станіслав Федорчук. – Коли почалася кампанія переслідування Леоніда Громового, ми з батьком приходили на всі судові засідання, обговорювали з ним лінію аргументацій. Певною мірою, ми розуміли, що така підтримка є необхідною».

Спроба вирішити питання через суд не принесла успіху. На пост керівника школи почали призначати нових директорів, які змінювалися майже щороку.

«Був момент, вже в період президентства Віктора Ющенка, коли почався розбір польотів, за що ж знищили Леоніда Громового. Тоді його відправили в тринадцяту школу Донецька. Це школа біля обласного управління СБУ, з відповідним контингентом учнів, вчителів. Можна сказати, що там в буквальному сенсі його ненавиділи за українську позицію, за його освіченість, абсолютно аристократичну поставу», – каже Станіслав Федорчук.

Після окупації Донецька 65-та школа перетворилася на типовий навчальний заклад в окупації. Зараз невідомо ані про долю унікальних розписів, ані про книжки – можливо, окупанти їх знищили, як у багатьох інших містах. На сайті закладу окупанти хизуються, що навчають учнів за методичками, рекомендованими міністерством освіти РФ, а старші класи профільно вивчають російську філологію.

«По суті, ця школа стала повним антагоністом того, якою її задумував і робив Леонід Григорович разом зі своїми однодумцями», – підкреслює голова правління ГО «Українська народна рада Донеччини та Луганщини».

У 2014 році в будинок Леоніда Громового в Донецьку потрапив «Град». Чоловік отримав поранення. Батьки учнів, яких він навчав, допомогли педагогу виїхати на Київщину, де опікувалися ним. Останні роки Громовий жив у селі Любарці. Він помер у 2018-му. А у 2023-му активісти з Донецька встановили на його могилі козацький хрест, схожий на той, який стоїть на могилі Василя Стуса. Хрест зробив учень скульптора з Горлівки Петра Антипа, до Києва виріб перевозили з Ямполя.

«Внесок Леоніда Григоровича у відкриття та розвиток 65-ї школи неможливо переоцінити. Прикро, що він не мав нагоди керувати цією школою довше – я певна, він би встиг зробити набагато більше. Та, гадаю, всі ті випускники, які періодично збираються зараз на його могилі, де ми спільною ініціативою встановили козацький хрест, так само несуть по життю вдячність і пам’ять, як про пана директора, так і про нашу першу українську школу в Донецьку», – переконана Катерина Жемчужникова.

Справжню цінність цього навчального закладу видно і з того, якими людьми стали його випускники, переконаний Станіслав Федорчук.

«Спостерігаючи зараз за бойовим шляхом учнів Громового – це вже дядьки, яким за 40, – я скажу, що дехто з них став добровольцем ще у 2014 році і досі перебуває на фронті. Попри втому й розчарування, у них немає сумніву, за що вони воюють. Бо вони вийшли зі школи сформованими українцями», – наголошує він.

«Коли б мене запитали, а якою має бути майбутнє для окупованих територій, які стануть вільними під українським прапором? Я скажу, що ми маємо однозначно побудувати українського освіту там, на тих засадах, які пропонував нам Леонід Григорович. Це має бути виключно українська освіта. Без жодного компромісу. Освіта, яка дозволяє виховувати українців. Не просто пасажирів планети Земля, які сидять на ній, поки вона крутиться», – додає Федорчук.

ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС РЕАЛІЇ:

Поділіться з нами своїм відгуком про статтю: на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук, телеграм або вайбер за номером +380951519505. Якщо ви живете на окупованій території – пропонуйте теми, діліться міркуваннями через анонімну форму donbass.realii.info. Донбас Реалії працюють для аудиторії по обидва боки лінії фронту.